Перемога газократії над демократією або про російські потоки європейської газової корупції

Time to read
less than
1 minute
Read so far

Перемога газократії над демократією або про російські потоки європейської газової корупції

пн, 08/11/2014 - 18:30
Posted in:
0 comments

Європейський Союз, зрештою, відважився на санкції проти Росії. Після довгих коливань, роздумів, дискусій. Спусковим механізмом став інцидент із збиттям пасажирського літака над Україною силами російських «фахівців». Однак, санкції мають вибірковий характер і не заторкують повною мірою становий хребет російської економіки – нафтогазовий сектор. До того ж, констатується, що у випадку, якщо санкції завдадуть шкоди ЄС, то вони можуть бути переглянуті. Що стоїть за цим – чергова спроба грати з Росією в чергове попередження чи це результат системної протидії проросійського лобі помноженої на впливи непрозорих фінансових потоків, що генеруються експортом російських вуглеводнів в тиші банківських установ Європи?

ДЖЕРЕЛО: Synerging Energies 

Гнучка совість Європи 

«Підприємства Російської Федерації уже протягом кількох десятиліть на суто економічній основі щодня постачають нафту і газ на європейські енергетичні ринки... Ці поставки в ЄС ніколи не були інструментом політики. У часи "холодної війни" у 1970-1980-их роках усе функціонувало так само, як і упродовж останніх тижнів… Тому за узгодженням майже з усіма країнами-членами Європейського Союзу я виступив за те, щоб не додавати до переліку санкцій постачання нафти і газу», - це висловлювання єврокомісара з питань енергетики Ґюнтера Еттінґера в інтерв’ю українській редакції «Німецької хвилі» є індикатором перемоги російської газократії над європейською демократією, цін над цінностями, безпринципності над принципами. Ще місяць тому єврокомісар заявляв, що «санкції проти газу і нафти повинні бути в самому кінці списку санкцій проти Росії». Скидається на те, що тепер стає зрозумілим над чим з початку обговорення тематики санкцій працювали в Брюсселі. Спочатку – над тим, щоб енергетичні санкції потрапили в кінець списку, а потім – щоб вони випали зі списку узагалі.  

Декілька цифр для уявлення про масштаб енергетичного бізнесу Росія – ЄС, що уникне санкцій. Експорт російських енергоресурсів до ЄС, мовою офіційного документу «Энергодиалог Россия – ЕС. 13-й Обобщающий доклад. 17 января 2014 г.» за підсумками 2013 року становив: 

-        нафти 159,3 млн. тонн;

-        нафтопродуктів – 100 млн. тонн;

-        природного газу – 139 млрд. куб.м.

За даними російської Федеральної Митної Служби у 2012 році, експорт енергетичних продуктів приніс Росії 69,8% загальних доходів російського експорту в цілому - $366 млрд. від загальної суми $524,7 млрд. Експорт нафти приніс $180 млрд., нафтопродуктів – $100 млрд., газу - $63 млрд.  На основі цих цифр можна дійти висновку, що двигун російської агресії буде працювати і надалі, бо ж 70% доходів російського експорту наразі можна вважати захищеними  від санкцій статтею бюджету.

25 липня у Москві в одному з кабінетів відомого офісу на вулиці Намьоткіна піднімали келихи із знаменитим мозельським вином Kröver Nacktarsch за здоров’я вихідця зі Швабії та інших німецьких друзів російського газового монополіста. Пан’європейські газові й генеровані ними фінансові потоки збережено! Прокремлівські аналітики констатують – санкції створюють проблеми, але вони не мають життєво небезпечного характеру, бо пройшли повз нафтогазовий сектор.

Подібний сценарій виглядав протягом останніх тижнів як усе більш ймовірний. Ще за підсумками засідання глав дипломатичних відомств ЄС 22 липня 2014 року видання «Euractiv» повідомило, що санкції в енергетичному секторі, а тим більше в газовому є дуже малоймовірними. Виправдовувалися європейські дипломати тим, що ці санкції можуть призвести до економічного колапсу в окремих країнах ЄС і стануть актом суїциду для ЄС, що не бажано в тому числі і для України.

Але це – хибна логіка, адже саме російська політика цінової ескалації на експортований до Євросоюзу газ сприяє консервації стагнуючого стану його економіки. Лише одна цифра для порівняння. У 2013 році середня оптова ціна газу на американському Henry Hub становила 133,1 дол./тис. м3, в той час як на хабі NCG у Німеччині – 387,7 дол./тис. м3, різниця – майже трикратна. До 2005 року становище на газових ринках США і Європи було діаметрально протилежним – ціни на газ в США були стабільно вищими за європейські. Результат докорінної зміни ринкових тенденцій – у США йде бурхлива реіндустріалізація, у ЄС – промисловий занепад. З-поміж низки причин такого стану речей – орієнтація на Росію, як джерело енергоресурсів, які однак, не є дешевими. Це поступово приводить до кумедного становища, коли «хвіст крутить собакою», тобто російський енергоресурсний експорт до Європи визначає її політичні та економічні орієнтації. Очевидно, що подібне можливе тільки за обставин, коли у Європі є ті, кому вигідний подібний стан речей, хто непогано заробляє на дорогому російському газі, розповідаючи, як важливо мати справу з Москвою.

Залишимо на совісті єврокомісара його констатацію, що поставки Росією газу і нафти в ЄС ніколи не були інструментом політики. Щодо Старої Європи це так, але ж не може єврокомісар не бачити, що ці поставки у випадку низки країн є інструментом політики і питання лише часу, коли вони стануть таким інструментом і у випадку ЄС. 

Приведемо декілька найбільш характерних випадків, коли РФ використовувала енергоресурси та інфраструктуру, як інструмент впливу на інші країни:

- відмова від нафтового транзиту через Латвію з 1 січня 2003 року в якості акції помсти за ніби-то дискримінацію російської меншини;

- тимчасові обмеження постачань газу до Білорусії взимку 2004 та 2006 років як примус до передачі ГТС російському «Газпрому»;

- припинення постачання газу до України та ЄС взимку 2006 та 2009 р.р.

- припинення постачання нафти до Литви з липня 2006 року у якості «акції помсти» за «неправильну» приватизацію Мажейкяйського НПЗ (на користь польської, а не російської компанії);  

- блокування транзиту казахстанської нафти до Литви у 2006 році задля недопущення конкурента в конкурсі на приватизацію Мажейкяйського НПЗ;

- енергетична  блокада Грузії взимку 2006 року.

- обмеження постачання нафти до Чеської Республіки у липні 2008 року як превентивний «стимул» до відмови від розміщення елементів американської ПРО на території країни.

Як бачимо, у вказаному переліку Чехія та країни Балтії – члени ЄС. Якщо в Брюсселі вважають, що використання Росією енергоресурсів у якості інструментів політичного та економічного впливу стосується країн, які не є членами ЄС, то вони або не розуміють, що являє собою Росія і її енергетична політика, або ж мають «гнучку совість». Саме цю рису європейських політиків та чиновників у своєму коментарі на «Фейсбук» влучно охарактеризував один з креативних українців після перегляду повідомлень про чергову європейську «стурбованість» трагічними людськими жертвами, що мали місце при знищенні терористами військово-транспортного літака Ан-26 14 липня 2014 року. Ця «гнучкість» мало змінилася навіть після загибелі декількох сотень громадян ЄС у трагедії 17 липня від рук російських «фахівців-зенітників» на сході України. Частина європейських країн до останнього відмовлялися підтримати третій рівень санкцій проти країни-агресора: Франція, ФРН, Люксембург, Австрія, Болгарія, Греція, Кіпр, Словенія, а також головуюча в ЄС Італія. 

Не секрет, що більшість названих країн пов’язують з Росією якщо не прямі газові відносини, то фінансові потоки, генеровані серед іншого, експортом російського газу. Тому, не зважаючи на порушення Росією фундаментальних прав і демократичних цінностей, про які так люблять висловлюватися європейські політики, відвідуючи Київ, навіть у останні дні і тижні не припинялося фактичне лобіювання інтересів Путіна і Ко. 

Розстріл цивільного «Боїнга» став своєрідним Рубіконом у ставленні Заходу до Кремля і збільшив число прихильників жорсткого курсу проти Путіна. Проте, як і раніше, фінансові дивіденди від російських проектів залишаються набагато важливішими для багатьох європейських політиків великих і малих країн ЄС.

 

Ціла плеяда прихильників Кремля гарантує, що ЄС продовжить грати кумедну роль глобального гравця-пацифіста, обмежуючись тільки висловленням занепокоєння та черговими попередженнями про можливе поглиблення  та розширення режиму санкцій. 

На цьому тлі особливо яскраво виділяється штучність такої безпорадності ЄС, коли для конструктивного рішення вимагається консенсус усіх країн, а щоб його заблокувати – достатньо голосу одного політика із попередньо відкоригованою «гнучкою» совістю. Особливо ефективним це виглядає, якщо такий політик представляє не останню країну ЄС. Загальновідомо, що провідну роль в ЄС відграє німецько-французький тандем. Роль Німеччини, а також Франції в «урегулюванні» «грузинсько-російського конфлікту» (так назвали 5-денну війну Росії проти Грузії) добре відома. Результат також відомий – Грузія втратила частину території. В тому ж 2008 році, у квітні місяці, Німеччина та Франція заблокували надання ПДЧ щодо членства в НАТО Грузії та Україні на саміті альянсу в Бухаресті. Такої ж позиції ці країни дотримуються й досі. В тандемі Німеччина – Франція провідна роль належить Берліну, який має вирішальний вплив на політику ЄС. Маргарет Тетчер ще в 1995 році на зустрічі в Колорадо-Спрінгс (США) світових лідерів, що завершили холодну війну, пророчо зауважила, що «Німеччина прагне до зверхності. Ви не прив'язали Німеччину до Європи – ви привязали Європу до великої Німеччини, що знову зайняла домінуюче положення».

 Москва – Берлін – Цюріх –  Європа: вісь газової корупції? 

В чому причини феномену, що Німеччина фактично «грає» на користь Кремля? Одна з фундаментальних причин – російські енергоресурси. Німеччина є найбільшим імпортером російського газу, імпортує значні обсяги нафти та нафтопродуктів. Достатньо поглянути офіційну статистику:

энергетический товарооборот фрг-рф

 

 

Яким чином здійснюється торгівля енергоресурсами? Нафта, нафтопродукти, вугілля є біржовими товарами. Природний газ продається відповідно до довгострокових контрактів, зміст яких захований за комерційною конфіденційністю, укладених «Газпромом» в різний час з різними німецькими компаніями, починаючи ще з 1973 року. 

Продаж природного газу в Німеччину здійснює компанія «Газпромекспорт», яка є 100-відсотковим дочірнім підприємством ВАТ «Газпром». «Газпромекспорт» продає газ, як німецьким компаніям-партнерам, так і має бізнес з компанією «Газпром-Германія», що на 100% належить йому ж. У свою чергу «Газпром-Германія» є власником пакетів акцій, що належать їй у різних підприємствам, які зареєстровані у різних країнах Європи. За своєю статутною діяльністю «Газпром-Германія», окрім газу, займається також просуванням «позитивного» іміджу Росії та її компаній в Європі, охоплюючи спорт, мистецтво і культуру. В свою чергу, це може використовуватися як «гнучкий» механізм фінансування корупційних за суттю, але не за юридичним змістом дій  на прохання та на користь окремих впливових персоналій. 

ФРН перебуває на 12 місці у світі за рейтингом сприйняття корупції від «Transparency International» (2013 р.). При цьому, однак, країна, хоча й підписала у 2003 році, але до цього часу не ратифікувала Конвенцію ООН проти корупції, що вимагає значно суворіших правил визначення і переслідування за корупційні дії. Наразі у ФРН відзначають такі недоліки антикорупційного законодавства як слабка дія в контексті фінансових зловживань під час виборчих процесів, обмеженість впливу проти дій лобістських груп та неврегульованість питання працевлаштування політиків у приватному секторі практично відразу після залишення посади в органах влади. Яскравий приклад – колишній німецький канцлер Г. Шрьодер, чий перехід до роботи в газпромівському проекті «Північний потік» до цих пір викликає немало питань, як і пишне святкування 70-річного ювілею в Юсупівському палаці Петербурга 28 квітня 2014 р. Усе це викликало вкрай неоднозначні реакції в європейських медіа.

В ожидании В.Путина. М.Варниг и Г.Шредер перед входом в Юсуповский дворец Санкт-Петербург

В очікування В. Путіна. М. Варніг та Г. Шрьодер перед входом в Юсуповський палац Санкт-Петербурга, www.handelsblatt.com

Участь тих чи інших посадовців та партійних лідерів у цьому заході стала віддзеркаленням розмаху комунікацій транснаціональної газократії в політичному істеблішменті Європи. 

Згідно з підрахунками австрійського професора економіки в університеті м. Лінц Фрідріха Шнайдера, обсяг збитків, що їх завдає корупція у Німеччині може становити 250 млрд. євро! Якою є частка газової корупції – достеменно невідомо, але очевидно, що вона є, і доволі суттєва. Іноді, створюється враження, що уся жадібність світу зібралась в Німеччині.

Але повернемось до «Газпром-Германія». Ті чи інші сумнівні і непрозорі схеми торгівлі енергоресурсами в країнах Європи навряд чи могли б бути втілені без офшорної ланки. Окремі країни ЄС, такі як Нідерланди, Люксембург, а передусім неналежна до ЄС Швейцарія, традиційно є місцями активності неоднозначних бізнес-угруповань, що здобули потужний капітал на непрозорих транснаціональних схемах торгівлі вуглеводнями, базованих на корупційному підгрунті за протекціонізму євразійських авторитарно-клептократичних режимів. Специфічні компанії, які клонуються у швейцарських кантонах, маючи на меті отримання надприбутків, є інструментами, що формують відповідні впливи, доводячи їх на персональний рівень через відповідні механізми заохочень з повною гарантією анонімності за тотальної кругової поруки.   Найбільш привабливою для «Газпрому» виглядає Швейцарія. Взагалі цю країну можна назвати епіцентром фінансової діяльності «Газпрому» та численних афілійованих з ним компаній і звісно ж «Газпромбанку» через його дочірній «Газпромбанк-Швайц». Схильність до цієї альпійської країни спадково передалась і дочірній «Газпром-Германія», яка у свою чергу передала її до «Газпром Швайц».

Через GAZPROM Schweiz AG здійснюється торгівля природним газом центрально-азійського походження в Австрії, Італії та Сербії. Офіси банку та компанії знаходяться у Цюріху на відстані 4 км один від одного (GAZPROM Schweiz AG, Pelikanplatz 15, 8001 Zürich) і (Gazprombank (Schweiz) AG, Zollikerstrasse 183, 8008 Zürich).

оф бизнес

Офшорний бізнес "Газпрома" в ЄС

За офіційними даними, виручка «Газпром-Германія» у 2013 році склала 13,7 млрд. євро, прибуток – 287 млн. євро, що на 17% більше аніж у 2012 році. Левову частку доходів забезпечив «Газпром-Швайц». В 2013 році через компанію було реалізовано у Європі 33,8 млрд. куб.м. природного газу центрально-азійського та азербайджанського походження, що закуповується у країнах регіону. Виручка становила – 9,8 млрд. дол. США або ж 7,3 млрд. євро, чистий прибуток – 44,6 млн.дол.США. Тобто швейцарська «донька» забезпечує понад 53% доходу для німецької «доньки» «Газпромекспорту». (Якщо зробити нескладний підрахунок, то середня ціна реалізації газу склала усього лиш 289,9 дол. США за 1 тис. куб.м.) 

У 2011 році компанія «Газпром Швайц АГ» провела зміну напрямків і розширення своєї діяльності. За дорученням «Газпромекспорту» вона уклала договори на придбання природного газу з Казахстану, Узбекистану, Туркменістану та Азербайджану, ставши монопольним власником та розпорядником всього центральноазійського газу групи «Газпром». Показово, що Європейська Комісія вже давно не вимагає від Росії забезпечення свободи транзиту природного газу з Центральної Азії до Європи, що Москва мала б забезпечити з урахуванням її членства в СОТ. А навіщо? Адже газ з Центральної Азії надходить до ЄС за елегантною «швейцарською схемою», яка дає можливість врахування усіх інтересів (як явних, так і прихованих), як це мало місце й у випадку зі схемою «Росукренерго». 

Цікаво відзначити, що саме у 2011 році до складу адміністративної ради «Газпром Швайц АГ» заходять такі відомі сьогодні особи як Олена Бурмістрова  (теперішній керівник «Газпромекспорту») та Маттіас Варніг (керуючий директор «Норд стрім АГ»). Статутний капітал компанії залишається на рівні 300 тис. швейцарських франків, що за загальноприйнятими умовами ведення бізнесу не дає можливості здійснення крупних операцій з кредитними, лізинговими та іншими операціями відповідно до записаного в статуті переліку. Звідси можна зробити припущення про «паперову» торгівлю газом для отримання високих прибутків в інтересах вузького кола осіб. 

Ключовою фігурою для «Газпром-Швайц» є колишній співробітник східно-німецької розвідки Hauptverwaltung Aufklärung (HVA) Міністерства державної безпеки («Штазі») Матіас Варніг (професійно-розвідницьке минуле В.Путіна також, як відомо, пов’язане з НДР). Показово, що у різні часи він був незалежним директором в керівних органах низки компаній та банків, що наближені до нинішнього володаря Кремля: банк «Россия», ВТБ, «Роснефть», «Транснефть», UC Rusal. Це зайвий раз свідчить про ексклюзивність послуг М. Варніга та його наближеність до Кремля. Американські джерела вказують на те, що Варніг свого часу пройшов професійну 5-річну підготовку по проникненню та роботі в західній банківській системі. Швейцарська банківська система традиційно найбільш приваблює до себе і дає найбільші можливості здійснення делікатних операцій.

Причина цього корениться в особливостях бізнесу по-швейцарськи. Згідно зі швейцарським господарським правом, яке зазнало змін із 1 січня 2008 року (і зовсім не в бік прозорості), ведення реєстру акціонерів є виключно корпоративною прерогативою. Якщо раніше реєстр акціонерів вівся на кантональному рівні, то з 2008 року це здійснюється на корпоративному рівні. Компанія веде сама реєстр акціонерів і нікого не зобов`язана інформувати про його зміст. Законодавство Швейцарії фіксує обмежений обов`язок компанії оприлюднювати свою ділову інформацію. Наприклад, щорічний звіт, бухгалтерський баланс, звіт аудиторів доводяться тільки до уваги акціонерів.

За швейцарським законодавством, компанія вважається створеною з моменту внесення запису про це в Комерційний реєстр. У ньому містяться відомості про місцерозташування, статутний капітал, членів керівного органу, про того, хто має право підпису, про відповідальних осіб. А ось відомості про акціонерів не відображені у відкритому доступі, оскільки ця інформація надається третім особам лише з відома самих акціонерів. Це один із ключових моментів для розуміння того, наскільки можуть відповідати дійсності заяви посадових осіб чи політиків щодо своєї непричетності до певного бізнесу, зареєстрованого в Швейцарії. 

Друга – найважливіша – особливість компаній типу «Росукренерго» чи «Газпром-Швайц» полягає в можливості випуску акцій двох видів – іменних або на пред`явника. Суть в тому, що за рішенням акціонерів іменні акції можуть трансформуватися в акції «на пред`явника» (по суті, анонімні) і навпаки. Сертифікат акцій «на пред`явника» не містить даних про власника. Пред’явник сертифікату акцій автоматично вважається власником. Він не реєструється в реєстрі компанії. Ані компанія, ані збори акціонерів, ані будь-хто з відповідальних осіб не зобов`язані з`ясовувати, як сертифікат опинився у його власника. Акції «на пред`явника» передаються шляхом фізичного вручення сертифікату. При продажі таких акцій не потрібне внесення якої-небудь передавальної інформації на сертифікат або складання якогось супроводжуючого документа. Той, хто ними володіє, може заперечувати особисту причетність до них, оскільки його прізвище там не фігурує, але регулярно вимагати і одержувати дивіденди. Це відкриває широкі можливості для дій компанії на користь тих чи інших осіб. 

Компанія, спираючись на швейцарське право, може відхилити запит із приводу власників акцій і тривалості періоду володіння ними. Це дає можливість будь-якій особі, що перебуває на державній службі у тій чи іншій країні і, водночас, суміщає свою діяльність з діяльністю компанії з «чистою гнучкою совістю» стверджувати про свою до неї непричетність. У цьому й полягає витонченість подібних схем організації бізнесу. Вона дає практично необмежені можливості реальним власникам і фактично оберігає їх від кримінальної відповідальності за корупцію у своїх країнах. Не виключено, що в списку тих, через чиї руки проходять акції «на пред`явника», можуть бути, не лише міністерські чиновники, але й деякі прем`єри, президенти, що діяли через особливо довірених осіб. 

«Південний потік» як дзеркало «гнучкої совісті».

«Південний потік» став своєрідним «детектором брехні», через який змушені проходити європейські політики, що не байдужі до фінансової прихильності «Газпрому» і прагнуть її зберегти та примножити в майбутньому. Віддзеркаленням цього є висловлювання дипломатів з країн ЄС.

14 липня 2014 р. посол Німеччини в Росії Рюдігер фон Фрич заявив, що уряд Німеччини захищатиме інтереси німецького бізнесу в проекті будівництва газопроводу «Південний потік» і розраховує, що всі проблемні питання, пов’язані з ним, будуть успішно вирішені (німецька компанія Wintershall є акціонером морської ділянки проекту).

10 липня держсекретар з європейських справ уряду Італії Сандро Гоці в Брюсселі на презентації італійського головування в ЄС заявив, що «Південний потік» треба будувати, тому що «він сприятиме диверсифікації маршрутів поставок газу до Європи». За декілька днів до цього міністр закордонних справ Італії Ф. Могеріні заявила, що реалізація проекту «Південний потік» продовжує бути «надзвичайно важливою» з точки зору енергетичної безпеки усього європейського регіону.

5 липня посол Франції у Росії Жан-Моріс Ріпер також фактично підтримав «Південний потік» і зазначив, що у Франції немає упереджень стосовно російського газу, оскільки компанія Gaz de France активно його купує. 

Ці заяви з боку офіційних осіб трьох провідних країн ЄС у часі майже співпали і це не випадково, адже в проекті свою частку мають: російський «Газпром» - 50%, італійська ENI – 20%, німецька Wintershall – 15%, французька EdF – 15%. І хоча надходження від цих компаній у державних бюджетах відповідних країн навряд чи перевищують декілька відсотків, загроза отримати холоднішу на декілька градусів воду в тепломережі і гнів виборців переважають європейські цінності у поведінці та рішеннях європейських політиків. Однак, це лише верхівка айсберга, бо реальні мотиви такої поведінки можуть бути глибше приховані в офшорних компаніях та рахунках, дбайливо поповнюваних російськими партнерами по газовому бізнесу.

Австрія у 2014 році певною мірою повторила свій крок 1962 року (перший контракт на постачання газу з СРСР до Західної Європи в умовах холодної війни), підписавши договір про спорудження «Південного потоку». Політичні діячі цієї країни разом з бізнесом довгі роки працюють над створенням і збереженням привабливого інвестиційного клімату, не помічаючи, що поступово перетворюються на зручну гавань для сумнівних фінансових потоків. Виправдати такий крок економічними преференціями для держави не вдасться, оскільки дані про зовнішньоекономічну діяльність за 2012 рік свідчать, що РФ перебує аж в кінці десятки найважливіших партнерів з негативним сальдо взаємної торгівлі у розмірі близько 1 млрд.євро. Тоді як торгівельний баланс з США мав позитивне сальдо у розмірі понад 2,4 млрд.євро і тенденції до зростання. Отже, є причина такої недалекоглядності австрійських політиків і вона з високим ступенем ймовірності може знаходитися у площині зацікавленості фінансовими стимулами за «гнучкість» совісті, генерованими російськими газовими потоками.

Звісно, від такого надкоштовного «пирога» як «Південний потік» перепаде – кожному своєю мірою – усім учасникам проекту, включаючи уповноважені компанії у країнах-членах ЄС, по території яких планується прокласти маршрут цього газопроводу. По території кожної з країн-учасниць проекту роботи виконуватиме спільне підприємство, у якому 50% належить «Газпрому», а інша половина – уповноваженій урядом національній компанії. 

Італія демонструє найвищу активність. Це пов’язано не тільки з тим, що її національна нафтогазова компанія ENI має найбільшу після «Газпрому» частку в проекті, але й з тим, що дочірня компанія Saipem виконає високовартісний підряд на укладку труб першої нитки газопроводу на дні Чорного моря, на глибинах до 2 з гаком кілометрів. Saipem S.p.A. – дочірня компанія ENI, один з найбільших у світі нафтогазових підрядників, має великий флот спеціалізованих суден для ведення робіт у морі та укладання морських газопроводів різного діаметру і на різних глибинах.

Контракт на укладання першої нитки і будівництво ділянок берегового примикання і мілководних ділянок для всіх чотирьох ниток газопроводу Saipem отримала у березні 2014 року. Вартість укладки однієї нитки – 2 млрд. євро. Другу нитку «Південного потоку буде укладати датська компанія, проте зареєстрована у Швейцарії – Allseas Group S.A., і за сприянням італійської Saipem. Для прокладки планується використати новозбудовану платформу для прокладання морських трубопроводів «Петер Шелте», вартість контракту не розголошується. 

Загалом потрібно відзначити, що кошторисна вартість усього проекту перекидання ямальського газу до Європи становить за обрахунками Центру Східно-Європейського газового аналізу біля 56 млрд. євро. Якоїсь уніфікованої норми «винагороди за підтримку» не існує, проте, виходячи з доступної інформації з галузевих джерел, що заслуговують на довір’я вона може коливатись між 22% та 68%. Менший відсоток – для робіт по території країн ЄС, максимальний – при виконанні робіт на території Росії. Якщо умовно візьмемо середньоарифметичний рівень, то норма «винагороди за підтримку»  становитиме 45%. Це означає 25,2 млрд. євро, частина з яких може бути щедро використана для висловлення вдячності як кремлівському оточенню, так і європейським політикам та чиновникам для посилення «гнучкості» їх совісті, а зрештою й перетворення її на «пластилінову».

Для того, щоб означена сума розтеклась ріками та струмками і потрапила на потрібні рахунки потрібних людей у різних країнах і необхідний швейцарський компонент у схемі реалізації «Південного потоку».

розмах південного потоку від ямалу до альп

 

Розмах «Південного потоку»: від Ямалу до Альп через Чорне море. 

Сума в понад 25 млрд. євро є такою, що дозволить в перспективі вирішити усі проблемні питання з єврочиновниками та політиками. Особливо тепер, коли «сектор газу» виведений з-під режиму санкцій. 

Таким чином, скидається на те, що питання надання згоди Європейською Комісією на виведення «Південного потоку» з-під дії ІІІ Енергопакету – це лише питання часу та слушного моменту. Мільярди євро зі швейцарських рахунків здатні творити і не таке. Не дивно, що вже півроку відсутнє рішення Єврокомісії по «Газпрому» за результатами антимонопольного розслідування його діяльності на ринках ЄС. За порушення російський монополіст мав би оштрафований за різними даними від 10 до 15 млрд. дол. США.  Не виключено, що це питання так і буде спущене на гальмах: сума штрафних санкцій буде символічною або взагалі все завершиться взаємовигідною «мировою». Доказом цього є неодноразові звернення представників Європейської комісії з профільного директорату протидії корупції до російської сторони з пакетами пропозицій для залагодження спірних питань всупереч прописаним у директивах та регламентах правилам проведення розслідувань і притягнення до відповідальності.

Що далі?

Чи є засоби протидії «елегантній» газовій транснаціональній корупції? Так, є. На глобальному рівні - щонайперше, США не повинні згортати спеціальну програму Агентства національної безпеки з моніторингу союзників у Європі.  Як показують події останніх місяців, деякі з країн ЄС і, передусім – провідні, образно кажучи, по парних днях є союзниками США, а по непарних – Росії з її непрозорим транснаціональним газовим бізнесом. 

Було б доцільним утворити в Європарламенті спеціальну комісію, яка б зайнялася питанням транснаціональних корупційних схем в секторі торгівлі енерго-сировинною продукцією, виходячи з того, що за своїм ступенем небезпечності та шкідливості вони можуть бути прирівняні до тероризму. 

Діяльність російських компаній, що торгують енергоресурсами в ЄС та банків з РФ та провідних країн ЄС, що фінансують таку торгівлю, має бути ретельно перевірена на предмет ухилення від сплати податків та дотримання чинного законодавства, зокрема, в частині, що стосується зв’язків з терористичними організаціями.

І насамкінець – ще про «Південний потік». Не слід недооцінювати і наявні в України можливості протидії політиці ЄС з підігрівання Росії у газовій сфері. Очевидно те, що «Південний потік» матиме істотний вплив, перш за все, на площину українсько-російських, а не російсько-ЄСівських взаємин: цей проект, у разі його реалізації, не привнесе «додану вартість» для ЄС, бо він не збільшить обсяги постачання газу до ЄС, не диверсифікує джерела поставок газу, але стане  потужним інструментом в руках Кремля з продовження агресії по відношенню до України. Газпром намагатиметься поставити Україну на коліна шляхом повного переключення транзитних газових потоків з України на «Південний потік».

Якщо ЄС продовжить закривати очі на цей очевидний факт, адекватним кроком з боку України може бути превентивна відмова від надання агресору послуг з транзиту газу через територію України. Зараз усе виглядає таким чином, що транзитуючи російський газ своєю територією, Україна – на фоні категоричної неготовності та небажання ЄС запроваджувати проти Росії санкції в енергетичній сфері – власноруч «підкидає дрова» у двигун російської агресії. Одночасно з цим, відмовляючись транзитувати газ «Газпрому», Україна має, як член європейського Енергетичного Співтовариства, забезпечити можливість транзиту через свою територію газу європейських компаній, який вони мають придбати на українсько-російському кордоні. У такий досить «простий» спосіб можна було б забезпечити втілення проголошеної ідеї прем’єра А. Яценюка про перенесення точки передачі російського газу європейським компаніям із західного на східний кордон України. І чим раніше такий крок буде вжитий, тим дієвішим він буде, особливо за нинішніх обставин, які характеризуються повним припинення поставок російського газу для потреб України.  

Насамкінець, не можна не згадати про фрагмент з нещодавнього листа редакторів ключових ліберальних газет Європи до урядів країн ЄС: «Пан Путін досі постачає зброю і найманців на схід України. Він продовжує збирати свої війська вздовж кордону». До цього можна додати, що окрім зброї і найманців до України, Кремль направляє корупційні потоки до Європи, які служать стратегічній меті Росії знищення України, забезпечивши для цього споглядацьку позицію ЄС. Але ця стратегія вже дала тріщину… Схоже, що європейські цінності ще не вмерли в Європі, але все ж поки що газократія перемагає.